Невпинно біжать роки, але нетлінна пам'ять залишається живою, про тих, хто був посеред нас, кого ми не можемо забути, хто рано пішов із життя. Таким був наш незабутній земляк, воїн-інтернаціоналіст, Капітан Прокопчук Микола Іванович, який геройськи загинув напередодні 1984 року в далекому Афганістані. В який він пішов добровільно. Кожного року, напередодні дати виведення радянських військ з цієї смертоносної країни школа вшановує його пам'ять і пам'ять тих, хто не повернувся додому з цієї нікому не потрібної бойні. В школі обладнаний стенд про нього, про його яскраве і коротке життя. Це був найобдарованіший учень якого знали вчителі. Ще в сьомому класі він вивчав англійську мову, самостійно вивчив німецьку. Поступивши в Володимир-Волинський сільськогосподарський технікум самостійно вивчає французьку та німецьку мови. Повернувшись з радянської армії поступає в Бакинське вище командне училище яке закінчує з золотою медаллю. Далі просить командування послати його на далекий схід, на границю з Китаєм. Там вивчає китайську мову. Потім пише заяву послати його в Афганістан. В Афганістані легко спілкується мовою душманів, яких не один десяток виманив з їхнього лігва. За ним стежили і обіцяли велику нагороду за його життя. При виконанні чергового завдання його було смертельно поранено в голову. Чергова багато чисельна банда душманів була ним викрита. Ще живим вів стих доповісти командиру, що завдання виконав. Похоронений він в місті Баку де був одружений. Микола вільно володів понад дванадцятьма самими ми скажімо важкими іноземними мовами. В честь нього в його рідних Орищах встановлено пам’ятний обеліск. За бойові заслуги він нагороджений Орденом Бойового Червоного Прапора та Орденом Бойової Червоної Зірки. Від імені вчителів та учнів школи, та Луковичівської сільської ради до його пам’ятного обеліска були покладені вінки і квіти. Учням школи, його землякам є з кого брати приклад, є кого вічно пам’ятати і ким гордитись.
Ф. Недбайло голова ради ветеранів війни і праці Луковичівської сільської ради, колишній його вчитель.